Лежала Мати Сира Земля у мороці і холоді. Мертва була — ні світла, ні тепла, ні звуків, ні будь-якого руху. І сказав вічно юний, вічно радісний і світлий Яр: «Поглянемо крізь пітьму непроглядну на Матір Сиру Землю, чи хороша, чи пригожа вона?» І полум'я погляду світлого Яра в одну мить пронизало невимірні шари мороку, що лежали над сплячою Землею, і де Ярилів погляд прорізав пітьму, там засяяло Сонце красне. І полилися через Сонце гарячі хвилі променистого Ярилового світла.

Мати Сира Земля від сну проснулась і в юній красі розкинулася. Жадібно пила вона золоті промені жит-тєносного світла, і від того світла палюче життя і знеможуюча ніжність розлилися по надрах її. Люба Землі Ярилова мова, покохала вона бога світлого, і від гарячих його поцілунків прикрасилася злаками, квітами, темними лісами, синіми морями, голубими ріками, сріблястими озерами.

І все жило, і все кохало, і все співало пісні хвали Батьку Ярилу, Матері Сирій Землі. Потім Земля народила людину. І коли вийшла вона із надр земних, вдарив її Ярило по голові золотою віжкою — яскравою блискавкою, х від тієї блискавки розум у людини зародився. Вітав Ярило улюбленого землеродного сина небесними громами, потоками блискавок, і від тих громів, від тієї блискавки всі живі істоти з жаху затремтіли: розлетілися піднебесні птахи, поховались у печери лісові звірі, лише людина підняла до неба розумну голову і на мову батька громову відповідала віщим словом, мовою крилатою... І почувши те слово, і побачивши царя свого і володаря, всі дерева, всі квіти, всі злаки перед ним схилилися.

Потім стала слабнути сила Ярйла, Мати Сира Земля засумувала, боячись, що все замерзне. Ярило втішав її, сказавши, що знову повернеться, а поки що для підтримання тепла на Землі послав Вогонь. Тому наші пращури і вшановували великими святами дарування Ярилом вогню людині. Свята відбувались у довгі літні дні, коли Сонце, не скорочуючи ходу, починає розлучатися із Землею.