Перекази з української мови

№ 11. Кармелюк

... Колись було одно село в Україні. Невеличке було: усього хаток із двадцять, і небагаті люди жили там.
У одній хатці, що вкрай стояла, біля поля, жила вдова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, шукати по цілім широкім і великім світі. Найглибші річкові пороги перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева улізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж, куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовить. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, головонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого.

Що більш виростав той хлопчик, то він все кращав та кращав.

Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла до молодого Кармеля: що ні день що ні година Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим — ніхто того не знає.

Мати стала питати його:

— Чому ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді і каже Кармель матері:

— Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!.. Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти!..

Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода змила, нікому не кажучи нічого.

Одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках. Підійшов до їх сусіда, привітався й каже: «А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? От, — розказує, — крамарів розбили, панів розбили. Тільки що тут диво... »

— Яке диво? — спитала молода Кармелиха.

— А таке диво, — говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї, — таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявся. «Не боюсь я вас, — каже, — пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже йому дороге. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожидає, буде лаяти!» Тоді, кажуть, виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: «їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива...

(За Марком Вовчком)
457 слів

Завдання:

1. Написати докладний переказ тексту.

2. Продовжити переказ, відзначивши причину, яка змусила Кармелюка і його друзів виступити проти багатіїв. Які риси національного характеру яскраво виявилися у цій історичній постаті? Чому Устим Кармелюк назавжди залишився в народній пам'яті?