Найманий убивця так і зробив. Та коли вже заніс меча над бідолашним хлопчиком, то раптом побачив його погляд, довірливий і безпорадний. І в його черствому, закам'янілому серці пробудилося щось схоже на жалість.

Чандрахаса помітив, що його напасник вагається. І страх його ніби пропав. Він став палко благати небо, щоб воно захистило його. А вбивця, згадавши наказ царського радника, знову заніс над хлопчиком меча. Але сталося неймовірне: що дужче він силкувався замахнутися мечем, то дужче якась сила не давала цього зробити. До всього, його стали долати дивні почуття, яких він давно не зазнавав,— жалощі й розчулення раптом захлюпнули його. Вражений, убивця кинув хлопчину в густому лісі, а сам заквапився геть, вирішивши, що скаже радникові, ніби виконав його наказ.

Хлопчик, залишений напризволяще, довго плакав від страху та самоти, а тоді підвівся й рушив навмання. Він йшов темним лісом, поки набрів на якусь печеру; печера та стала йому сховком і притулком. Вона захищала його від палючої спеки й несамовитого вітру, від злив і хижих звірів. А інші звірі в тому лісі полюбили хлопчика й довірялися йому, годували його своєю їжею і гралися з ним. Тож Чандрахаса не знав лиха зі своїми лісовими друзями і не відчував самотності й страху як у перші дні.

Неподалік того лісу було невеличке містечко де жив один заможний чоловік із дружиною. Все мав той чоловік, а проте не вважав себе щасливим, бо в нього не було дітей. І дедалі частіше його обсідали невеселі думки: хто ж успадкує все його багатство, коли він помре? Якось йому приснився сон і віщий голос прорік, що невдовзі у нього з'явиться довгожданий син.
І справді, вже наступного ранку заможний чоловік опинився біля того лісу, де й побачив Чандрахасу. Він заговорив до хлопчика, розпитав, хто він і що тут робить, а той чемно й з гідністю відповів на всі його запитання. Чоловіка неабияк вразили шаноблива мова та гарне поводження хлопчика, і він захотів усиновити його. А подумки вирішив, що це, певно, збувається сон, який приснився йому напередодні.

Дружина невимовно зраділа, коли поруч із чоловіком побачила чарівного хлопчика. Вони вдягли його в найкраще вбрання, нагодували найвишуканішими стравами. Згодом вони віддали його до найкращої школи. І не могли натішитися своїм сином. Робили все, аби він ні в чому не відчував нестачі і почував себе щасливим. Сталося так, що через кілька років по цій події багатій влаштував бучний банкет, на який запросив найпочесніших гостей. Потрапив на той банкет підступний та віроломний радник. Побачивши там юнака, він одразу впізнав його. Так, то справді був Чандрахаса, якому старий відлюдник провістив стати царем Кунтали і якого радник спробував прибрати з дороги, аби не заважав його синові.

Радник не звик легко відступатися від свого задуму. Він одразу ж гукнув Чандрахасу до себе й попросив його терміново доставити листа своєму синові. А в листі підступний радник велів якомога швидше звести зі світу юнака, бо може бути пізно.

Чандрахаса, не підозрюючи, яка небезпека чатує на нього, скочив на коня і вирушив у дорогу. Шлях був неблизький, і не так скоро він добувся до Кунтали. Попереду вже завиднів палац радника, коли хлопець відчув, що страшенно втомився. Неподалік зеленів манговий гайок, тож Чандрахаса зіскочив з коня й ліг під деревом перевести дух. І не помітив, як міцно й солодко заснув.

А біля того гайка в цей час гуляла донька підступного радника — Вішая. Вона наткнулася на юнака, що спав, і застигла, вражена, бо ще ніколи не бачила такої вроди.

— Яке в нього щире й шляхетне обличчя! — несамохіть вихопилося в неї.

Сонячне проміння пробилося крізь віття й освітило його волосся, від чого довкола юнакової голови