Суспільна позиція Горького була вельми радикальною. Він не раз опинявся під арештом, у 1902 р. цар Микола II наказав анулювати рішення про обрання Горького почесним академіком в царині красного письменства (на знак протесту Чехов і Короленко вийшли з Академії). У 1905 р. Горький вступив у РСДРП (більшовицька фракція) і познайомився з В. Леніним. Під час революції 1905—1907 pp. письменник надавав більшовикам серйозну фінансову підтримку.

Вершиною ранньої творчості Горького стала п'єса "На дні" (1902), яка значною мірою завдячує своєю славою постановці, здійсненій у Московському художньому театрі. Інші п'єси Горького — "Міщани" (1902), "Дачники" (1904), "Діти сонця", "Варвари" (обидві — 1905), "Вороги" (1906) — не набули такого сенсаційного розголосу в Росії та Європі.
Між двома революціями (1905-1917). Після поразки революції 1905— 1907 pp. Горький, який страждав від туберкульозу, емігрував на острів Капрі (Італія). "Капрійський" період творчості змусив критиків переглянути вже усталене уявлення про "кінець Горького", яке було спричинене його захопленням політичною боротьбою та ідеями соціалізму, що набули відображення у романі "Мати" (1906— 1907). На Капрі письменник створює повісті "Містечко Окуров" (1909), "Дитинство" (1913-1914), "В людях" (1915-1916), цикл оповідань "По Русі" (1912-1917). Дискусію в критиці викликала повість "Сповідь" (1908). У ній вперше пролунала тема богобудівництва, яке Горький проповідував у капрійській партійній школі, — зрештою, це стало причиною конфлікту письменника з Леніним, який ненавидів "загравання з боженькою".

Перша світова війна важко позначилася на душевному стані Горького. Вона символізувала початок історичного краху його ідеї "колективного розуму", до якої він прийшов після розчарування ніцшеанським індивідуалізмом (на думку Т. Манна, Горький побудував міст від Ніцше до соціалізму). Безмежна віра в людський розум, прийнята як єдина догма, не підтверджувалася життям.

Роки еміграції (1917-1928). Жовтнева революція підтвердила побоювання Горького. На відміну від Блока, він почув у ній не "музику", а страхітливе ревіння стомільйонної селянської стихії, що зруйнувала всі соціальні перепони і загрожувала потопити беззахисні острівці культури. У "Несвоєчасних думках" (1917-1918) Горький звинуватив Леніна в захопленні влади і поширенні терору в країні.

Але там само назвав російський народ органічно жорстоким, "звірячим", таким чином якщо не виправдовуючи, то пояснюючи люті репресії більшовиків.

Безсумнівною заслугою Горького була енергійна діяльність, спрямована на врятування наукової та творчої інтелігенції від голодної смерті та розстрілів. Однак багатьох письменників (у т. ч. О. Блока, М. Гумильова) врятувати не вдалось, що стало однією з основних причин остаточного розриву Горького з більшовиками.

З 1921 по 1928 pp. Горький жив у Сорренто (Італія), куди подався після надміру наполегливих "порад" Леніна. В еміграції написав цикл "Оповідання 1922-1924 років", роман "Справа Артамонових" (1925), почав працювати над романом-епопеєю "Життя Клима Самгіна" (1925-1936).

Повернення. У 1928 р. на особисте запрошення радянського диктатора Сталіна Горький здійснив "пробну"' поїздку до СРСР (з нагоди урочин, влаштованих на честь його 60-річчя). а в 1931 р. назавжди повернувся на батьківщину. Як митець, він повністю занурився у створення "Життя Клима Самгіна", панорамної картини Росії за сррок років. Як політик — фактично забезпечував Сталіну моральне прикриття перед світовою громадськістю, справив великий вплив на формування ідейно-естетичних принципів радянської літератури (у т. ч. теорії соціалістичного реалізму). У 1934 р. очолив Спілку письменників СРСР, створену за його ініціативою.

Помер 18 червня 1936 року у підмосковних Горках, похований на Красній площі. Смерть Горького була оточена атмосферою таємничості, як і смерть його сина — Максима Пєшкова. Проте версії про їх насильницьку смерть й досі не набули документального підтвердження. Урна з прахом Горького похована у Кремлівській стіні в Москві.

В атмосфері передгроззя

У "Пісні про Буревісника "(1901), яка є заключною частиною алегорії "Весняні мелодії", з великою пристрастю виражено почуття весняного пробудження. Передчуття бурі випливає у ній з глибокого розуміння змін суспільної атмосфери. Як і інші твори Горького, "Пісня " пов 'язана з попередніми творами письменника. Еволюція художніх символів відбувається в даному випадку від алегорії "Про чижа, який брехав... " та "Пісні про Сокола ". Зовнішньою прикметою суспільних настроїв у всіх названих творах є картини природи: "сіренька і похмура "погода в "Чижі"; свіже дихання лагідного моря, задумливі гори, глибоке зоряне небо, яке "чарує душу, бентежить розум солодким чеканням якогось одкровення "у "Пісні про Сокола "; "музика весни "у "Весняних мелодіях ", що завершується могутнім акордом близької бурі у "Пісні про Буревісника ". І на цьому тлі показані живі істоти, в образах яких втілені певні авторські думки. Вихід на авансцену повторюваних образів чи мотивів наочно віддзеркалює ті переміни, які спостерігаються або щойно передчуваються в житті.

Варто, однак, застерегти від надто прямолінійного розуміння "Пісні про Буревісника"як суто алегоричного твору. Таке розуміння виявляється, наприклад, у тому, що кожну деталь "Пісні" намагаються перекласти мовою політичної боротьби, нехтуючи, таким чином, художньою специфікою твору, який, окрім алегоричного, має також прямий, буквальний смисл. Це — опис моря перед грозою і поведінки птахів, які справді по-різному реагують на грозу. Вітер, дощ, хмари — це саме вітер, дощ і хмари, а не шпигуни, поліцаї, жандарми, як іноді їх трактують. Тільки в цілісному сприйнятті, а не в кожній деталі, "Пісня про Буревісника " постає як алегоричне зображення посилення революційної бурі. Написана дуже емоційно, "Пісня про Буревісника " і явилася в час широкого суспільного пробудження напередодні революції 1905 року. Тому-то заклик "Хай ще дужче вдарить буря!" багатьма сприймався як цілком конкретне революційне гасло.

"Пісня про Буревісника " набула великого суспільного розголосу, поширювалася у списках як революційна прокламація — і не лише в Росії. У редагованому І. Франком журналі "Літературно-науковий вісник" український переклад "Пісні" побачив світ вже у липні 1901 року (тобто через три місяці після оригінальної публікації). Між іншим, ймовірно, що саме публікація "Пісні про Буревісника " слугувала причиною заборони, яку царська цензура в жовтні того самого року наклала на поширення "Літературно-наукового вісника " в Росії.

(За І. Круком і Д. Шутенком).